Смотритель мугикнув, щось процідив собі крізь зуби і плюнув.
— З ким ви хочете бачиться? — спитав уголос.
— З сином… з Петром Телепнем.
— З Телепнем?! — спитав смотритель таким голосом, що аж страх пробіг по виду старої.
— Еге… з Петрусем, з моїм єдиним сином.
— З ним не можна!
— Зовсім не можна? — ледви спитала стара.
— Сьогодні не можна; а завтра, як вихлопочите разрішеніє[1], то до обіду можна!
— У кого ж те разрішеніє брати?
— У полковника…
І смотритель сказав прозвище.
— Боже ж мій! Я ж не знаю, де він живе: я приїзжа людина… в мене немає нікого знайомого, хто б указав!
— Язик, матушка, до Київа доводить!
Знову щось за вода змила обличчя старої. Постояла вона, постояла й, хитаючись, пішла назад.
— Треба, Іване, ще до полковника їхати. Так не пускають… — ридаючи, казала вона свойому непривітному візниці.
- ↑ постараєтесь про дозвіл
