— Я так і знав! Ще по го́роду будемо крутитись; шукати якогось полковника … Господи Боже мій! Коли вже спочинемо? Хоч би пристать де, просушитись.
— Хиба́ я сама, Іване, не радніша скоріше спочити? Я б радніша була на віки спочити, щоб не чути сього й не бачити…
— Сідайте хоч скоріш! — змилосердився Іван.
Стара ледви влізла на візок. Іван повернув коней — скоро вони скрилися в кальних городськи́х вулицях…
Чи чуєш, Петре, хто тебе питає? Чи ти бачиш, хто за сотню верстов, по дощу, по лихій годині, примчався до тебе, не спавши й не прилягавши на часину, не ззівши ні крихтини від того часу, як тяжка вістка дійшла до її вуха?
Не чує Петро й не бачить у своїй пастці. Ноги в його зболіли, руки зболіли, голова і груди. Виморений, мов після тяжкої роботи, як сніп, звалився він на ліжко… Спати? Ні, сон тікав від його, як од напасти: він щасливим закриває важкі вії, покійним застилає ясні очі! А Петро не знав ні щастя, ні спокою. Душу його, мов каменем, навернули чорні думки, мов гарячою сіркою пекли його
