єдина дитино!» — не словами — сльозами промовила сама собі мати й пішла до візка. Ніч далі та далі насувала; туман густішав та темнішав. Світилися вогні по хатах — і крізь туман здавалися жовтими кружалами. Заблищали вікна в тюрмі, мов окате страховище дивилося сотнею очей.
«Коли б я знала, моя дитино, котре твоє вікно, я б з його цілу ніч очей не спускала!» — мовила стара, зітхаючи та ридаючи, ридаючи та зітхаючи.
Не чув і не бачив нічого того Петро. Він тепер навіть не бачив і жовтої плями, що кожну ніч стояла перед його очима, ні постелі, на котрій лежав, ні стін, котрі, як вороги, обступили його. Серед темної мари чорних думок прочувається йому крик і лемент голодних, холодних людей, доноситься їх хрипотіння, їх важке бідкання… подає голос, мов важка гора налягла на груди й не дає дихати? Чутно скреготання, чутно голосіння:
«Боже наш! Боже!… Діточки мої!… Сім’я моя, сім’я моя!»…
Петро задумався і пригадав, як йому прийшлося раз ув-осени проїздити шляхом, де
