боку гаряче, искристе коло. Ось і все воно випливло — чисте та ясне, граючи своїм світом. Застрибали його промінясті голки по землі; заграли його искри на росі; розстилались-лягали різні коліри на воді. Світ зрадів, празнуючи своє велике свято… Синє глибоке небо розгортало свої безкраї поли, немов казало: котись по мені, куди хоч і як хоч — я буду розстилатись, розрівнюватися перед тобою, щоб не було тобі ні впину, ні перегороди! І, справді, на йому не було ані плямочки, ані смужечки — чисте, високе, глибоке, безкрає!… На другім кінці стояв тілько місяць, як старий лисий злодяга: блідий, похмурий, мов топцювався він на одному місці й підсліпо дивився своїми темними плямами на соняшний ясний вид, де-далі все блідніючи та зменшаючись, мов розтавав від гарячого лизання довгих соняшних язиків… Вітер, скотившися з гір у долини, ховався по темних ярах, і щось глухо бубонів страшним скелям та темним глибоким ровам… І, здавалось, вони дослуха́лись до його таємного гомону: скелі грізніше висовували свої гострі голови, а рови густіше засновували в сірий туман свої пориті боки та чорне слизьке дно. Повітря було чисте, прозоре. По йому, знай, то сюди, то туди літали искри соняшного світу: то
