закручувались у круги, то вистрибували одна поверх одної, як сніг у заверюху… А земля? Земля, як хороша молода дівчина, сором’язливо спускала зі свого тіла димчату сорочку ночі й відкривала своє пишне лоно. Сонце обливало його рожевим світом; цілувало тисячами своїх гарячих искорок; гріло-пестило теплом свого проміння. Прокинулось усе. Обізвалася трава голосами тисячі своїх жильців: коників, метеликів, жуків; окликнулись луки сотнями перепелів; луги, струшуючи срібну росу, розлягалися співами своїх соловейків, кукуканням сірих зозуль, журливим туркотанням горлиць - тоді яку повітрі бреніла дзвінка жайворонкова пісня…, крикнув бугай у болоті й замовк. Сумно роздався його голосний поклик на всю околицю — і затих. Заревли корови по дворах: закричали гуси на плавах[1]; протягли своє «ку-ку-рі-ку» горлаті півні… Усе рушилось. Прокинулися й люде: протираючи очі, заговорили… Пішов їх глухий гомін од краю землі й до краю, з одного боку на другий, стрінувся зі світовим клекотом і все злилося в одну пісню життя. Все зраділо, стріваючи день: і день зрадів, розцвітаючи, ясний, теплий, погожий…
- ↑ річні ростинки, що пливуть собі по воді й виглядають наче острів
