жовта пляма — то світило віконечко з коридору. Вій уп’ялив у його свої очі. Щось темнувате й легке, як тінь, заходило по ній, забігало; то гострим рогом урізувалося в жовте поле, то кривульками переписувало його. Покрутиться хвилину, другу, похитається-похитається, і пропаде. І знову одна жовта пляма, і знову збоку висовується ріг, кривульки. Сумно, нудно. Щось важке впало, стукнуло — роздалася луна навкруги. Щось позіхнуло; почувся гомін, якесь глухе буботання, а слів не розбереш. Петро Хведорович закрив очі; але пляма стояла. Він повернувся набік — і пляма перейшла за його поворотом.
«Що се?» — подумав він.
Разом випливло ще три, чотирі плями, але жовта все-таки була між ними по середині. Він попустив вії — одна жовта зосталася.
«Хиба́ мої очі розкриті, що я її бачу?» подумав він, наставив руку над закритими очима. Руки не видно було, а пляма все-таки стояла.
«Це я вдивився в те трекляте вікно, і мана від його морочить мене.»
Він ліг боком і лежав тихо, дожидаючи, поки мана щезне.
Мана не сходила; пляма ще мов більша,
