мана, колихалася закустрана[1] тінь його голови. Пройшло п’ять хвилин, поки він підняв її, і померклим поглядом обвів хату. У стіні, на супроти дверей, аж коло самої стелі, чорніло, мов рот якого звіря, вікно, виставивши, замісць зубів, иржаві штаби заліза; у дверях теж була шибка, замазана, заялозена: з неї лився мутний, жовтий світ. Обдивившись хату, Петро Хведорбвич підійшов до столика, дмухнув на світло… Ніч, темна, непрозора ніч обхопила зразу хату. Почулось тихе ступання, рип кроваті. То Петро Хведорович ліг. Рукою торкнувся стіни… щось слизьке та холодне вразило, і він спрожогом порвав її до себе, накриваючи другою, щоб одігріти. Він ліг на спину, зложивши руки на грудях, як складають помершим. Очі його були відкриті, тілько він не бачив нічого кругом себе… не його слабим очам продивитися ті чорні померки, які зразу обняли хату! Хвилину, другу прикро глядів він у темноту, й перед його очима заходили різні кружала: то червоні з жовтим, то вогненно-зелені, то білуваті, попротикані чорними дірочками. Ще хвилина, ще… Щось у коридорі стукнуло, щось десь зітхнуло, повернулося. Темнота порідчала, і в ній виразно виставилась одна
- ↑ кострубата, з розкуйовдженим волоссям
