шептав, одскочив од матері, підбіг до батька, вхопив його за руку й разом з ним вийшов з хати…
Тінь не тінь, щось темне невідоме закрило рідне дворище перед очима! Сама пляма затремтіла, потемніла. По непривітній хаті розлився щось за[1] рожевий світ; сірі стіни загорілися, двері зажовтіли. Мана, як тінь, тремтіла і все кудись тікала, пропадала, поки, як дим, не щезла. Петро Хведорович повернув голову. У невеличке надвірне віконечко заглядав світ рожевим поглядом. Крізь його основу, крізь залізні штаби, лився він довгою стягою[2], розсіваючись по стінах, по дверях, по долівці. В Петра Хведоровнча зарізало в очах, мов хто піску насипав. Він одвернув голову до стіни — й задумався.
«І на що сей світ розбив дорогу мою ману? Де та мана ділася, куди втекла?»
І шкода йому стало того давнього, на котрому він серцем одпочивав; шкода стало дитячих літ, що в такому ясному розцвіті виступили тепер перед ним…
«Чому я довіку, довіку не зостався тим малим хлопчиком, тією невеличкою дитиною,
