котру так постили материні руки й доглядав її добрий погляд? Тепер инча доля — холодна і хмура, заступила матірь; своїми холодними руками обгортає мою шию. Од її обіймищ трудно мені дихати… Своїм темним і злим поглядом заглядає в вічі — і холоне кров у мене в серці! Що зосталося мені тепер? Діло, дороге моє діло, перервалося, чужі ворожі руки перервали його!»…
Налилися слізьми сухі його очі.
Коло дверей стукнув засув і злякав Петра Хведоровича. Він схопився й сів на постелі, вилупивши здивовані очі на двері.
Вони розчинилися, як рот лютого звіря, і в темній продіравині заметушилася тінь чоловіча. Старий, кривоногий сторож уступив у хату, несучи перед собою стілець.
— Уже встали, ваше благородіє? — крикнув він глухим голосом і знову злякав Петра Хведоровича.
«Благородіє, благородіє!» дзвонило в вухах Петра Хведоровича й тоді, коли сторож пішов і знову вернувся, несучи миску і глек води.
— Умиватись будемо, ваше благородіє! — знову крикнув сторож, бажаючи, видно, почути, як балакає «його благородіє». «Його благородіє» не забалакало; воно, правда, хотіло сказати щось, та язик пристав у роті й
