знову тихо, тілько ступні чийогось важкого чобота роздавалися в коридорі… Петро Хведорович знеміг, повалився й уп’ять заснув.
І сняться йому давні привиденьки. Сниться йому вулиця, запруджена народом, що плентався з базару; сниться базар, котрий переходять вони удвох із батьком, ідучи до школи. Батько йде помалу, веде його за руку. Стрівають їх знайомі, стано́вляться, розпитують. Хрещена мати, котру він поцілував у руку, погладила його по головці й наказала вчитись. Се було біля бублійниць. Тілько-що мати одійшла, як ціла низка бублійниць кинулась на їх і трохи не збила з ніг: поміж народом, як в’юн, звивався щось за хлопець.
— Лови! Лови! — кричали бублійниці і мчалися мов вітер.
Він озирнувся, пізнав Попенка, що тікав із в’язкою бубликів.
— Що то? Кого лови? — спитав батько.
Товста бублійниця з масним лицем, масним очіпком, та не кращою й одежею, розмахуючи руками, розказувала, що за проклятими школярами не вдержиш бубликів: як миша підкрадеться, ухопить в’язку і — драла!
— То, папо, Гриша. — казав він батькові.
— Який Гриша?