— Я його не бив… Їй-Богу, не бив! Він бреше.
— О-о, ти жаб’ячі очі! — гукнув мордатий. — А гусочки хоч? Кажи, дати?
— Їй-Богу, я його не бив, — прохався той.
Миттю рука мордатого опинилася на білій голові, хрусь, і відляск пішов по хаті.
— Ай! — крикнув білоголовий, і зелені очі залилися слізьми.
— За що ти б’єшся, бісова ведмедо! Я буду вчителеві жалітись, — плачучи, казав білоголовий.
Петрусеві жаль його стало.
— Ні, він мене не бив. Він тілько хотів мене вдарити, так я посунувсь, та й упав.
Білоголовий пішов за дошку[1], що стояла серед хати, плачучи. Мордатий приступив до Петруся.
— Як тебе звуть? — спитав він.
— Петро.
— А прозивають?
— Телепень.
— Слухай же, Телепень: тілько хто буде тебе займати, зараз мені кажи. Я йому дам! Учителеві тілько не кажи.
— Ні, я вчителеві не буду казати.
— То-то ж, гляди. А гроші в тебе є?
- ↑ таблицю
