ними очима, з жовтим у плямах лицем, вийшов насеред хати. Учитель глянув — і вказав пальцем на долівку. Гудзь стояв, мов його прибив хто гвіздком.
— На коліна, скотино! — крикнув учитель.
Гудзь упав навколюшки. І знову тихо, і знову урок…
— А-а-а-а! — позіхнув хтось.
— Хто то?!
Усі оглянулись, шукаючи винного.
— Хто то?! — крикнув удруге вчитель.
Як у рот води набрали.
— Жук! — гукнув учитель.
Високий мордатий школяр піднявся зза останньої лави.
— Ти? — визвіривсь учитель.
— Що таке? — спитав мордатий.
— Ти не чув?! Не чув?! — мов ужалений, крикнув учитель. — Телепень!
Петрусь устав.
— На́ ленійку, дай тому великантюзі напальників і скажи, чого він не чув.
Очі всіх уп’ялись у Петруся, а він не знав, що йому робити: чи вчителя послухати, чи провалитися крізь землю.
— Чого ж ти стоїш? На́! — сказав учитель.
Петрусь поблід, скривився.
— Чого ти кривишся? На́, кажу!
