що стояв над горою й дивився у провалля своїм похмурим поглядом. Не бачив сього нічого ніхто з тих, кого доля завела в ту господу німоти, мороку, душної й тихої смерти. Ясний ранок змінив темну дощеву ніч — для них було все-одно: темно та сиро; жаркий день змінив свіжий ранок — а в їх сіро та вогко; вечір зігнав день — німо та нудно; ніч наряджена[1] вийшла — а в їх похмурих келіях засвітилися мутні очі непроглядних дверей… І здавалось, заглядали вони глибоко в душу; ніде було сховатися, від їх мутного погляду, від їх холодного дозору. 1 мучилися безсонними німими муками страшні оці жильці! Краще б зарево пожежі світну́ло на їх, краще б воно обняло їх і в вогненному вихрові світа разом обернуло в попіл, нїж невеличка частина його, що лукавий чоловік обернув на потребу свою, загнавши у ґніт лойової свічки, тихими муками добивала кожну душу! Муки були такі тихі, і тим такі довгі, що мов і не ворушилися; і все, здається, там застигло, захололо, закостеніло… То був страшний сон з видющими очима, живий сон з сонною душею.
Під ним тліли й догоряли живі душі.
Петро Хведорович не спав, як і вчора.
- ↑ дуже гарно прибрана
