Перед його розкритими очима носилася знайома жовта пляма, а серед неї метушилися тіні минулого.
Знову перед ним хата — тілько не та невеличка хатка в невеличкому містечку, де доглядав його добрий погляд матері: в великому місті велика хата. Не видно тут того порядку, що в першій: не чутно того тепла, що грів його там — широка, висока, з сірими вогкими стінами. Серед хати стіл; попід стінами — кроваті. Ранок. За столом сидить Шестірний і товче якусь книжку. Його очі застрягли в їй, як гостра стріла; його зуби переминали якісь нерозбірні слова; а лице грало краскою, відрадою.
Щось, видно, хороше твердив Шестірний! На одній кроваті лежить Жук, задравши голову вгору. Такий же пикатий, чорний; по щоках його смуглого виду поп’ялося пухке волоссячко; під носом висипався чорний пух. Він лежить і, здається, не ві́дає де, бо глибока дума на його чолі, якась боля й утома на його очах. Об чім він думає? Про що гадає? Він думав про рідну сторону, про село, де він зріс, про степ, де він вигулювався. Кругом його сумно та нудно; чутно шептання Шестірного, тихе, а важке шептання; так вітер ув-осени шепочеться з пожовклим листом… Не даром у Жука
