втома на очах, не даром смутний вид! І Жук, і Шестірний одягнені в якісь сині каптанки, з рядом білих ґудзиків зі срібним позументом коло невеличкого стоячого коміра. На другій кроваті, зараз за Жуковою, загорнувшись у коць, лежить хлопчик. На стіні коло його висить такий же каптанок. Личко його бліде, гостре, болізне; очі чорні, виразні. Петро Хведорович зразу пізнав, хто то, й одвів очі до четвертого хлопця, в сірому демікотоновому[1] каптанці, з подраними ліктями. Лице в його довге, все в плямах; а очі й зуби впивалися у здоровенний шмат булки, що держав він у одній руці і рвав, як собака, своїми довгими лапатими зубами, та обсмоктував пучку другої руки, в котрій було колись сало, а тепер вона лисніла тілько ним.
— Коли ти, Попенко, наїсися? — спитав його Шестірний, закриваючи книжку.
Попенко, запихаючись булкою, що мов кулаки стреміла за його щоками, усміхнувся очима. Потім ковтнув, як горобець червяка, й одказав:
— Тоді, коли ти свого Ціцерона витовчеш.
— Я вже вивчив.
— Ну, а я кінчаю, — кидаючи останній
- ↑ у Галичині сказали б: цайґовому (сильна бавовняна матерія: анґлійська шкура (demi-cottons).
