та й та ще більш рябіла від його кревних[1] сліз.
Увійшла низенька, кирпата молодиця Параска. Понуро глянула на його, на рядно, поприбірала, повимітала, не сказавши ніодного слова, буцім і вона була глуха, як та подушка, німа, як та стіна. Знову зоставсь Петрусь сам; знову сльози, молитви, й… аж поки не зборов його сон, не закрив очей, не заколихав якимись одрадними примарами. Приснилася йому мати, своя хата, чиста, ясна… І глибокі виразки[2] в серці перестали нити-боліти.
Несподіваний стук і крик розбудив його. Він підвів голову. На дверях стояв Попенко і змагався з хазяйкою, щоб йому давала їсти.
— Ти вже прийшов з семинарії? — спитав Петрусь.
— Який чорт прийшов! Вирвався… їсти захотілося так, аж шкура болить, — казав він, рвучи знову шматок булки і смокчучи сало.
Ось і він побіг. Знову одинокі думки, знову сон.
Ґвалт зпершу надворі, потім коло хати, а далі і в самій хаті сказав йому, що поприходило товариство обідати. Попенко вбіг перший; за ним гордо, скрипучи чобітьми, уплив
