Шестірний; далі вліз, як ведмідь, Жук. Шестірний почав бережно роздягатися, обтрушувати пил, пух із одежі. Попенкові очі заходили по хаті, по столах — він шукав, чи не лежало де шматка хліба, щоб зразу його ковтнути. Жук уліз, жбурнув книжки на кровать і, підійшовши до Попенка, вхопив його за в’язи.
— Ти на що моє снідання ззів, бурсак шолудивий! — гукнув Жук, придавивши Попенка так, що в того аж ув очах потемніло.
Попенко почав бірсуватись[1], клястись-божитись, що він і не бачив, що він і не знає, що три части тілько й положено.
— Хай мене грім поб’є! Хай мене свята блискавка запалить! Хай я вдавлюся, хай я провалюся! Хай мене сира земля проглине, коли я їв чию часть, окроме своєї! — клявся Попенко.
— Побачимо, — сказав Жук і пустив Попенка.
Попенко, як заєць, вирвавшись, побіг до порога, почав кривитись, дражнитись:
«По дорозі жук, жук,
По дорозі чорний!….»
— Ну-ну, ось унесуть обід. Дознаюся я, що ти ззів хліб!
- ↑ частіше: бурсуватнсь — борюкатись
