Жук мовчав. Попенко юркнув з хати.
Пішов Попенко, й за цілий день ніхто не промовив ні слова. Шестірний уп’явся, як кіт у сало, у свою книжку; Жук засмалив свою люльку, закадив і оплював усю хату; потім повернувся й заснув. Петрусь лежав і дивився на хмари диму, що носилися по хаті. Він слідив за ними, як вони згортались у клубки, як розгорталися, розстилалися довгими поясами; знову, як круто повертали, скручувалися, розходилися, розтягалися. Сонце якраз ударило в хату, й його ясні парости золотили ті сизі клубки диму, переливалися в його поясах різними цвітами, різними колірами. Ту затійливу[1] гру світа з димом довго слідили очі Петрусеві, поки не втомилися, не закрилися. Обняла його сон-дрімота. І в тій легкій дрімоті чується Петрусеві, і привиджується… Чується, як рипнули чоботи Шестірного; привиджується, як він устав, подивився, чи спить Петро; потім підійшов до постелі Жука. Кулаки його заходили над чорним видом; сував він їх і під ніс і в зуби; примірявсь, як би дужче вдарити, та боявсь збудити, і зо зла скреготав своїми білими гострими зубами… А далі його очі загорілися-заграли… Тихо
- ↑ вигадливу, з ріжними вигадками
