— Яка біда?
— Надзиратель був.
— Ну?
— Узяв люльку й тютюн.
— Як же він побачив? Хиба на-видно́ті лежали?
— То ж то й є, коли б на-видноті клав — і жалю б не було. А то добре знаю: докурив, положив у кишеню, та й ліг спати. Прокидаюсь — люлька в руках надзирателя, а тютюн на вікні.
— Що ж ти сказав?
— Що сказав? Збрехав! Сказав: не курю; а в нас, кажу, є семинарист, може, його…
— На що ж ти мене вплутав?
— То ж то й є! Я тепер і сам себе лаю. І щоб було, дурному, по правді казать…
— То завтра скажеш, чого ж?
— Та завтра скажу; а сьогодні мучить… — Жук задумався. — І кому яке діло було виймати люльку з кишені?! — аж скрикнув з горя.
— Та ну! Годі. Йди до ягід, — казав Попенко, сидячи за столом і ковтаючи ягоди, як индик зерно.
Жук підійшов. Узяв жменю й почав жувати.
— А тобі дати? — обертаючись до Петра, спитав Попенко. — На! Ягоди добрі. — І він
