раз-по-раз вилітали з його рота і грузько[1] падали на долівку. Петрусь слухав того шкварчання, лічив сам собі, скілько раз сплюне Жук. Он у хаті зразу почервоніло; ясні коники на сволоці обернулися у здорові рожеві плями й де-далі блідніли та блідніли; хату окрили рожеві померки. Цвіт їх повагом потухав, крився темнотою. Скоро вони затовпились — і одна чорна темрява окрила хату. Постать Шестірного ворушилася проти вікна, чорна й непривітна, як тінь павука-тарантула[2]. Петруся зовсім невидно було; а в Жука несамовито шкварчала папіроса й освічувала його чорне люте лице.
— Чи в хаті є хто, чи чорт-ма? — крикнув Попенко, вбігаючи у двері. — Чого ви сидите поночі? А ну, братця, до ягід! Він черкнув сірничком, і світ осія́в хату, зганяючи померки у глухі кутки, під стіл, дзиґлики, кроваті.
— Чого ви зажурилися, носи позвішали? Ну, кажу, до ягід! Баришня[3], братця, дала, зі своїх білих рук так і всипала аж дві пригорщі! Ще казала, щоб приходив їсти, скілько схочу.
— Та тут, брат, біда! — чухаючи голову, хвалиться Жук.
