Хто ж мені усе це дасть? Твоя школа, твій мир?!
— То й ти думаєш, — усміхаючись, умішався Шестірний, — що громада сама своїми силами виб’ється?
— А то ж. Від кого ж їй помочі ждати?
Шестірний зареготався.
— Чого ж ти смієшся? Ну, кажи, що ти думаєш!
— Я? — сказав Шестірний. — Я думаю так: попадись ти з оцим словом комунебудь, то й буде тобі на горіхи… Гулятимеш там, де Макар телят ганяє…
— Чого? Що ж я кажу таке?
— Як що? Хиба не видно, куди ти стрижеш? Громада сама себе знає, їй не треба ні старших, ні…
— Воно коли хоч, то краще було б, як би були всі рівні. Отже поки цього ще немає, то я й нічого й не кажу про це. Я кажу тілько, що громаді нічого від старших добра ждати. Коли сама вона не придбає, то даремні її надії!
— Як же вона сама його придбає?
— А ось як. По мойому, всякий, хто хоч трохи вище став од сірої маси народу, не лізь у пани, не висисай із народу крові, а віддай йому й те, що через народ придбав!
