узявся ті сльози виводити, ту нужду показувати… Гарячим словом, як гострим ножем, він вирізував-обрисовував тяжкі визерунки нужди; у страшних картинах безнадійности та горя малював він її гіркі заті́ви[1]. Перед очима він ставив живих людей з живими муками, зі своїми невеличкими надіями: тілько хату теплу, працю повсякчасну, життя без нужди — і того немає!… І стогнали перед очима люде, розливаючи свої живі сльози… Товариство обгорнуло Петра, як доброго товариша; привітало, як свого небезталанного[2] писаку. Воно покладало великі надії на його; помагало йому в його праці — то добрим словом, то розумною порадою.
— Знаєш, Петре, що тобі бракує? — раз спитав його один з товаришів, прослухавши сумну його приповістку, як Жид обдурює хлібороба.
— А що́? Кажи!
— Ти мало бачив людей. Ти все малюєш нам тілько своїх хліборобів та орачів. Правда, добре малюєш; та хиба ж тілько все хлібороби та хлібороби. Є багато й майстрових, усяких ремесників. Ти ніде їх нам не вивів, не показав, буцім їх і немає, і ніхто не бачив
