І всі молоді, як перемиті, і всі, хоч часом прикриті й латами, пригнічені нуждою, а з гарячим завзяттям боротися з нею, з дужими руками помірятися з життям, з гарячою головою, повного надій широких, шукання правди… І все те тілько й дивиться уперед, тілько й знаходить там свою утіху, свою радість, своє добро. Теперішнє, що колесить кругом його, таке непривітне, таке темне, безрадісне!… Там тілько, в туманному просторі грядущого, горить-ссяє святе сонечко! До його, до того кращого стану, де не чутно сліз та горя, де не видно нужди та недостачі, де воля усміхається своїм теплим сміхом, до того тілько й назброїлися оці молоді сили! Кожен тілько тим і живе й дише, кожному воно сниться і ввиджується. А тут? Перед очима? Се треба розвіяти, як пил, змести, як нечистоту, вирвати з корінням, як жалку кропиву. Прикрим поглядом дивляться на його молоді очі; холодним сміхом обдають його гарячі уста. Тепле юнацтво, чесне юнацтво! З його клекотом зливав свій голос і Петро; до його надій притулив і він свою святиню; до його сили приложив і він свої руки — і… помчавсь по тій широкій річці розумового життя, яку котять університети.
Він такий чулий до сльоз та до болю, уразливий до безталання та нужди, він
