Товариство підходило, знайомилося. Жук познайомив і їх зі своїм товариством. Незабаром заблищало вогнище коло куріня; захитався казан на триніжку: варилося снідання. Рибалки і студенти, як рідні брати, перемішалися між собою, посідали кружком недалеко від багаття й почали балакати. Деякі розпитували рибалок про їх працю, про влови, про снасть; ті відказували й розказували. Жук з Петром одрізнились геть одсторонь і вели між собою розмову.
— Так це ти приїхав у Київ премудрости набіратись? — питає Жук Петра.
— Як і всі. А ти ж?
— Як бач. Шукаю премудрости у Дніпрі…
— Як був я дома, то твоя мати кілька раз була в нас. Розпитувала за тебе, чи не чув, де ти, плакала. — сказав Петро.
— Не вона одна плаче на сьому світі, — журливо відказав Жук. — Ще її доля й нічого. Другим їсти нема чого, в чужій холодній хаті пропадають. Що ж будемо робити?
— То ти хоч би написав до неї, що живий-здоровий, мовляв…
— На що? Щоб приїхала сюди довідуватись? Не треба!
Розмова на час обірвалась, обидва задумались.
