А пан-отець рече: „Чогож тобі, Орисю, так далеко їздити?“
— „Хібаж то вже, пан-отченьку, й далеко?… На пів години ходи; та тудиж усе їхати лугом та левадами, що й не счуєшся, як вода заблищить і зашумить під горою.“
А пан-отець: „О, я вже знаю, що аби чого забажала, то вмієш випросить. Поклич же мені старого Гриву!“
Поскочила Орися до дверей, не довго шукала Гриви, зараз привела його перед пан-отця.
А той Грива був старий, дідизний чоловік. Знав він пана сотника ще змалечку, випестив його на руках; вивчив і на коні їздити. Потім виходив із сотником у походах ледве не всю Польщу, був з ним і в Криму, був і на Чорному морі; та вже на старість не схотів би й панства, аби тільки при йому дожити віку. Старий уже був дуже дідуган той Грива; брови на очі Йому понасовувались, і борода сива до пояса.
Увійшов у світлицю, вклонився пану сотникові, та й каже; „Добрий день, добродію!“
А сотник йому: „Здоров, добродію!“. Бо вони один одного звикли добродіями величати.
„Запряжи“, каже, „добродію, пару коней, візьми хоч той віз, що було сухарі в поході
