в полі. Ой не хотілось би віддавать тебе й за молодого шибайголову, що не поживе довго без степу та коня, поляже в полі буйною головою, а тебе зіставить горювать з дітоньками!“
Так собі думаючи та гадаючи, старий Таволга часом тяжко-тяжко засумує, аж сльоза покотиться йому з ока.
А Орися росла собі як та квітка в городі. Повна та хороша на виду, маяла то сям то там по господі в старого сотника, похожала як по меду бжілка і всю господу звеселяла.
Приснився раз Орисі предивний сон. Здалось, прийшла до неї з того світу покійна пані-матка, стала над нею в голова та й каже: „Дитино моя, Орисю! Не довго вже тобі дівувати: щодень благаю Господа милосерного, щоб послав тобі вірну дружину.“
Встала Орися ні смутна, ні весела, йде до пан-отця в світлицю, зачервонілась як та квіточка, та й каже: „Пан-отченьку! Позолили мої дівчата плаття. Нехай запряжуть нам коней; поїдемо ми до Трубайла[1], під Турову кручу[2]; там вода, чиста як скло, рине по камінням„
