Орися, що всюди про неї мов у труби трублять! Та не багато з того виходило користи. Якось не було козацтву приступу до неї з залицянням. Чи батько був дуже гордий, чи дочка дуже пишна, того не знаю; а знаю, що було вернеться инший крутиус із Війтовець та й ходить, мов неприкаянний. Спитає його про Орисю товариш…
„Шкода,“ каже „брате, нашого повабу[1] й залицяння! Не для нас зацвіла ся квітка! Може хто й застромить її собі за високу шапку, тільки той буде не з нашого десятка“.
А товариш похитає мовчки головою та й подумає: „Отже занапастила козака!“
А Орися була вже не дитина, вирівнялась і викохалась, як біла тополя в леваді. Подивиться було на неї старий сотник, подивиться на її пишний зріст і хорошу вроду, порадується батьківським серцем, що діждав на старість собі такої дочки, а часом і посумує: „Доспіла єси, моя ясочко[2], як повний колос на ниві! Та чи знатиме женчик, яку благодать бере собі від Господа милосерного? Єсть багато людей, і статочних і значних, що залицяються до тебе, та не хотілось би мені віддавать тебе в руки сивому дідові: звялить тебе ревнуючи[3], як вітер билину
