кинулись відчиняти ворота. Виглянув у вікно пан сотник:
„Не барисяж там, Орисю!“
А вона: „Ні, пан-отченьку!“
Ляснув погонич пугою[1]; коні заржали, почувши лугову пашу; потюпали і зникли з очей і з возом, і з погоничем, і з дівчатами.
От уже й луг перед ними. І сюди зелено, і туди зелено. Було бо се саме на весні, як ще трава свіжа та молода, тільки що вкриє землю. Скілько вгорі синього неба, стілько внизу зеленого лугу. І так як ясна зоря в ночі покотиться, палаючи по небу, так тая Орися проїзджала широким лугом з своїми дівчатами.
А ось — шумить, реве Трубайло за левадами. Як розступиться дерево, а сонце як заблищить саме в тім місці, де вода рине через каміння, то тиб сказав, що то не вода, а саме чисте скло, самий дорогий кришталь рине з гори і бється на дрібнії склянки об каміння.
Над річкою Трубайлом стоїть висока круча. Вся обросла кучерявим вязом, а коріння повисло над самою річкою. Дикий хміль почіплявсь за те коріння і колишеться
- ↑ батіг;
