кудлатими жмутками. А внизу вода рине та рине! Оцеж тая й Турова круча.
Дивляться на неї дівчата, та й питаються в старого Гриви, чого вона прозвалась Туровою?
„Нащо вам знать?“ каже Грива.
— „Ажеж ти на щось знаєш? Так і нам скажи!“
„Ой, мої голубята! Сказав би я вам, та тільки більш не поїдете сюди на річку.“
— „Щож там таке? Скажи бо таки нам, дідусю!“
Як узяли просить, не видержав старий, сів на камені над річкою, тай почав глаголати:
„Колись то давно, єще до татарського лихоліття, правив Переяславом[1] якийсь князь. Та й був собі той князь стрілець такий, що аби зуздрів на око, то вже й його; і кохавсь він у полюванні. Отож раз поїхав той князь на полювання, та й відбився у пущі від своєї челяди. Їде та їде пущею, колиж дивиться, аж на лощині[2] пасеться стадо турів.“
— „А щож то, дідусю, за тури?“ спиталася Орися.
„То, моя кришко, були дикі бики з золотими рогами; тепер уже їх нігде не зуздриш. Бачить князь тих турів; тільки не дивується на їх золотії роги, а дивується, що
