при них стоїть дівчина, така, що усю пущу красою освітила. Поскочив він до неї; а від неї так сяє, що й приступити не можна. Забув князь і про свою челядь, і про те, що заблудив у пущі: вхопила його за серце тая чудовная краса.“
„Дівчино!“ рече: „будь моєю жоною!“ А вона рече: „Тоді я буду тобі жоною, як Трубайло назад вернеться.“ А князь їй знову: „Як не згодишся на моє прохання, то я твої тури постріляю.“ — „Як постріляєш мої тури, то вже більш нічого не стрелятимеш.“ Розсердився князь, взяв лук з плеча і почав стрілять золоторогії тури. Сунулись тії тури в пущу, так і виваляли дерево; а князь за ними знай пускає стрілку за стрілкою. Прибігли над Трубайло… а Трубайло тоді був не такий узенький як тепер, — прибігли над високу кручу і всі шубовсть у воду! Та й ні один не переплив, усі каменем лягли по дну, аж річку загатили. Сплеснула тоді дівчина руками: „Потопив єси моїх золоторогих турів, блукай же тепер по пущі по всі вічнії роки!…“ Отже й блукає, кажуть, той князь до сього часу по пущі, і ніяк не знайде свого Переяслава. А Переяслав був уже і в татарських руках, був і в ляцьких, — чого вже не було з тим Переяславом? А він не знайде його, та й не знайде. А дівчинині тури лежать і досі каміннями в воді, і от прислухайсь: то не вода реве, а ревуть тури глухо
