І скоро промовив, — зараз наче розбив які чари. Засоромились дівчата і давай бовтать полотнищами.
А козак відвітує дідові: „Та й за те слава Богу, що хоть на кручу вибрався. Скажи, будь ласкав, дідусю, як мені виїхать ік Війтовцям?“
„А чого тобі треба в Війтовцях?“
— „Через Війтовці“, каже, лежить моя дорога“.
„А кудиж лежить твоя дорога?“
— „Моя дорога — до чийогось порога, моя стежечка — до чийогось сердечка“.
„Еге”, каже старий Грива: „нехай же тобі Господь у доброму ділі помагає! Отже куди тобі виїхать. Берись униз, понад берегом; то там трохи нижче буде тобі доріжка; тією доріжкою виїдеш ти на річку. Єсть через річку й кладочки; возом не проїдеш, а конем добрий козак перехопиться“.
Подякував козак за пораду, повернув коня і сховавсь поза деревом.
Як сховавсь, тоді то вже розгулялись наші дівчата; розписали козака як на папері: які й очі, які й брови, як і говорить, і як всміхається. Та каже: „Се твій суджений!“, а та: „Се твій“. А одна додала: „Не змагайтесь дурно, дівчата — чи рівняж таки нам пишний князь! Се нашій панночці суджений!“
Почервоніла Орися. „Збожеволіла“, ка-
