вже їй здається, що ось-ось заревуть і сунуться з річки зачаровані тури. Смикнула за рукав одну дівчину і показала в воду: дивляться дівчата, аж на Туровій кручі князь на сивому коні. Так і обомліли. Бо хтож би сказав, що то й не князь? Увесь у кармазині[1], а з пояса золото аж капає.
Не малож, видно, здивувавсь і козак: стоїть на коні нерухомий. Бо хтож би й не здивувавсь, опинившись над такою кручею? Унизу рине вода через каміння, а над водою сидить нерухомо сивий дід на камені, а там стоять нерухомі дівчата, з прачами[2], з мокрими полотнищами в руках. Чи дівчата, чи може русалки повиходили прати сорочки підводдному цареві, що живе в кришталевому будинку під водою. Оцеж мабуть і сам він вийшов з води погріть старії кости на сонці. Ще раз погляне козак на сивого діда, ще раз погляне на дівчат: позасусували по локоть рукави, попідтикали плахти й мережані заполоччю[3] подоли… Золото не сяє так на дорогих перстенях, як сяють у воді і над водою їх білії ноги. Задивився козак, і собі стоїть нерухомо; колиж гукне на його старий Грива: „Гей, гей! козаче! Чого се тебе занесло на кручу? Хіба хочеш пополоскать свої кармазини в Трубайлі?“
