в намисті, — Орися як сонце поміж ними! Виглянув, та аж руками сплеснув: „Сеж вона, сеж вона!“ І ото вже тоді почав на прямоту викладувать свою мову пану сотникові, і хто він такий, і чого приїхав. Хтож він такий? — То се вже пан сотник знав давно: Миргородський осауленко[1], отаман у свой сотні, хорошого й багатого роду дитина. А чого приїхав? Приїхав подивиться, що там за Орися така, що там за дочка в сотника Таволги на всю Гетьманщину; а побачивши та й себе показавши, довідаться, чи вже надбала шитих рушників у скриню… Про що журивсь, чого бажав пан сотник, те йому як із неба впало. Не довго думавши, позвав Орисю. Ввійшла в світлицю, червона як калина.
„От, Орисю, тобі жених! Чи люб він тобі, чи може підождеш кращого?“
Хотьби тобі слово промовила, хотьби тобі очима зглянула. Стоїть сердешненька і головку схилила.
Бачить пан-отень, що не діждеться від неї одвіту, — бо деж таки, щоб дівчина сказала, що в неї на мислі. Очиці хиба скажуть, а сама ні. Порахував се пан-отець, та й каже: „Де вже такий козак та люб не буде! Обнімітьсяж та поцілуйтесь, та й Боже вас благослови!“
- ↑ найстарший у сотні сотник, по нім сотенний отаман, а по нім осаул; Миргород, містечко на півн. схід від Полтави.
