Цю сторінку схвалено
Обняв козак Орисю, поцілував у тії губоньки, що наче з самого меду зліплені, і вклонились обоє низько, до самого долу, пан-отцеві.
Чи багатож наїхало дружини на весілля, чи бучно відбули гостей, чи довго гуляли, се вже не наше діло росказувати.
Бачив я Орисю саме перед весіллям; хороша була як квіточка. Бачив я знов її через рік у Миргороді, — ще стала краща замужем, і дитина в неї як Божа зірочка. Вже я нераз думав собі, на неї дивлячись: „Се Божа слава, а не молодиця! Що, якби хто дотепний змалював її так, як вона єсть, із маленькою дитинкою на руках! Щоб то за картина була!“
***
