як всміхається. Та каже: — Це твій суджений!, а та: — Це твій. А одна додала: „Не змагайтесь дурно, дівчата — чи рівняж таки нам пишний князь! Це нашій панночці суджений!“
Почервоніла Орися. „Збожеволіла, каже, ти, — Параско! Хиба не чула, що він сказав дідові?
І жаль їй було, сама не знає чого, що він їде свататись. М'якше від воску дівоче серце. Тане воно від козацьких очей, як від сонця…
— Щож, каже Параска, що їде свататься?! Судженої й конем не об'їдеш!
Попрали дівчата сорочки, зложили на віз, зеленою пахучою травою прикрили, посідали й поїхали до дому, свіжі та веселі; щебечуть як ластівки. Ще далеко не доїхав віз до сотницького двора, а в дворі вже чутно було, що вертаються.
— Орисю, наша панночко! кричали дівчата, скоро розчинились ворота. Чий же то сивий кінь у дворі стоїть? Цеж того зозака, що ми бачили, цеж твого князя, цеж твого судженого!
Гляне Орися, а в серці наче жаром запекло. Чи вона злякалась, чи вона зраділа,
