Підсумовуючи можна сказати, що безсумнівні успіхи палеонтології людини головно виявилися в тому, що уточнили й правильно спрямували дальші розшуки, але не дали ще певних висновків. Найновіші відкриття показують, що під час нижчого й середнього плейстоцену в Европі розвинувся людський тип цілком окремий від сучасної людини, він мав багато більше мавп’ячих рис ніж найнижчі людські породи сучасности, але вже вповні заслугував на їм’я людини. Можна припускати що одночасно з тим нижчим єством мусів існувати й інший людський тип — пілтдаунський череп являєтьси мабуть його першим свідком дотепер звісним,— і в своїм розвитку сей пілтадаунський тип дав людські раси вищого плейстоцену, тим самим і сучасні людські раси. Але як далеко ми не сягаємо в минуле, нігде не знаходимо тої антропоїдної форми з якої вийшли різні типи людини, різні типи роду Homo. Людина має за собою довгу низку предків людського вигляду, але з них ми знаємо тільки декілька.
Викопані мавпи (примати). Все що ми знаємо тепер з історії викопаних мавп доводить, що так само як людська галузь так і мавп’яча галузь виходить з далеких глибин минулого і немає змоги уточнити ту епоху, коли сі дві гилки сполучалися в спільному пні.
Найстарші звісні примати з’являються в нижчому еоцені, майже на початку третичної ери, в північній Америці в виді мало диференційованому — так що його часом буває трудно відрізнити від інших тогочасних форм, що стоять в основі інших звірячих пород напр. комахоїдних. Найбільш диференційовані з них нагадують сучасних мавпівок. Сі примати первісно скупчені на північно-американськім, або на якімсь північно-американсько-европейськім континенті, перейшли з одного боку до Південної Америки, де дали початок сучасним широконосим мавпам, з другого боку — до Европи, де вони з’являються під час середнього еоцену, розмножуються за вищого еоцену і нижчого оліґоцену, а потім переходять до Азії, Африки і на Мадагаскар, де дають початок різним мавпівкам сього острову.
Відкриття зроблені 1910 року в Фаюмі в Єгипті і досліджені Шльосером, показують, що на протязі оліґоцену сей нижчий тип приматів дав початок новим формам, в яких можна вгадувати предків вузьконосих мавп з одного боку і антропоїдів — з другого. Справді, в тім часі мусіла статися диференціяція типу, бо вже починаючи від міоцену всі останки мавп, що були знайдені виявляють велику близькість з сучасними мавп’ячими породами. Я згадаю тут для міоцену: Pliopithecus antiquus дуже близького до ґіббонів; Mesopithecus Pentelici, середнього між макаком і семнопітеками, Dryopithecus — з них деякі близько споріднені з шимпанзе і горилами, хоч вони мають і більш примітивні риси; Palaeosimia попередники і близькі родичі вперших оранґутанів. В пліоміоценовій епосі згадаю — Cynocephalus subhimalayanus — справжнього павіяна, Palaeopithecus sivalensis, що має риси і горили і шимпанзе, Sivapithecus indicus, дуже близького свояка орангів. В пліоцені, а ще більше в плейстоцені тотожність викопаних мавп і сучасних ще ясніше підкреслюється. Славний череп знайдений 1924 р. в Taungs (Бечуаиія), в якому хотіли бачити рештки нового Пітекантропоса (його назвали Australopithecus africanus) — здається слід віднести до групи шимпанзе і горил.
