Останнє десятиліття після припинення часопису „L’Année Sociologique“ було для групи дослідників, що гуртувались коло нього — так званої французько- соціологічної школи, часом поширення робочого плану. „Французька соціолоїгічна школа“, з одного боку, включає в свою програму також дослідження історії матеріальної культури з становища інтересів науки про громадянство, з другого — віддає увагу і спеціальним питанням психології, прикладаючи до їх розвязання соціологічний науковий метод. До праць сеї другої категорії належить книжка професора страсбурзького університету Моріса Гальбвахса про „Соціальні рамки нам’яти“. Ся книжка, що дійсно займається більше зовнішніми передумовами нам’яти — „її соціальними рамками“, ніж психологічним процесом переховування споминів, дає велику силу цікавих помічень про значіння громадського чинника навіть для таких явищ, які взагалі вважаються за обумовлені індивідуальною психікою, та свідчить про те, наскільки цінні подібні досліди для соціології.
Основна теза праці добре характеризується сим уступом: „Коли я згадую що-небудь, то найчастіше се буває тому, що инші люди дають мені привід згадувати; їх пам’ять допомагає моїй. В таких випадках принаймні викликання споминів не має нічого таємничого. Немає потреби шукати, де сі спомини знаходяться, де переховуються — чи в моїм мозку, чи в закутках мого вуха, до яких тільки я сам маю приступ. Се не потрібно, бо-ж сі спомини викликані зовні, і ті громадські групи, до яких я належу, дають мені змогу коли-будь відбудовувати їх наново під умовою, щоб я тільки на хвилю звернувся до них та прийняв хоч хвилево їх спосіб думання“.
Але коли се правда в деяких випадках, то чому не було-б се дійсне в усіх випадках викликання спомивів? — запитує автор, і його книга власне має завдання показати, в якій мірі громадське оточення в найширшім розумінні є опорою й підвалиною для пам’яти кожної одиниці.
Підходячи до обґрунтування сього погляду, Гальбвахс починає, так сказати-б, від найдальшого кінця: від тої частини психіки, що найменше підлягає впливові громадськости і, на його думку, найбільш виключно належить індивідові, — від єна. Він досить гостро відділяє сон від неспання, але не за принципом фізіологічним і психологічним старших психологів (як R. Dubois, Claparède), що добачали між сном і неспанням абсолютну ріжницю і що-до психічного і що-до фізіологічного стану людини. Гальбвахс передусім відзначає ріжницю у відносинах людини до своїх власних минулих переживань, залежно від того, чи вона спить, чи ні. На довгім ряді прикладів, узятих з літератури
