„Так, коли людина думає, що вона сама, віч на віч із собою, инші люди з’являються перед нею, а за ними ті гурти, до яких вони належать. Наші модерні суспільства кладуть на людину багато обмежень; не натискаючи на людину з тою силою й так прямолінійно, як примітивні суспільства на своїх членів, вони проймають і захоплюють людину глибше багатством і складністю ріжних відносин, в які вони її загортують. Правда, сучасні суспільства ніби-то не торкаються свободи людської індивідуальности. Коли людина виконує свої головні обов’язки, то може жити й думати, як хоче, та складати свої погляди, як сама знає. Суспільність ніби спиняється на порозі внутрішнього життя людини. Але вона (суспільність) знає, що чоловік втікає від неї лише про око, і можливо, що в ту хвилю, коли він найменше думає про неї, він найкраще розвиває свої громадські прикмети“.
„А які-ж головні риси-відріжняють нашу сучасну суспільність від тої, в яку ми замикаємось у думках про минуле? По-перше, вона (минула суспільність) не накидається нам сама, і ми вільні викликати її в пам’яті, коли хочемо, вибирати той період, в який хочемо перенестись“...
„Тимчасом як у сучаснім суспільстві наше місце зовсім визначене, а разом з ними визначені й ті примуси, що на нас тяжать, пам’ять дає нам ілюзію, що ми живемо серед груп, що обмежують нас і впливають на нас лише стільки й так довго, як ми сами того хочемо. Ми всі маємо можливість, коли якісь спомини нам не приємні, протиставити їм почуття реальности нашого теперішнього життя, що ніколи нас не покидає. Але можна сказати й більше. Ми не тільки можемо вільно обертатися серед тих груп нашого минулого й переходити від одної до другої, але навіть у середині такої групи, коли ми хочемо спинитись у ній у своїх споминах, ми не відчуваємо тої звязаности, що відчуваємо так сильно в теперішності. Cе тому, що люди, яких ми згадуємо, або вже не існують, або відійшли від нас і являються для нас як громадянство неживе, або настільки відмінне від того, в якім ми живемо, що більшість його наказів втратило для нас вагу. Між вимогами. суспільства минулими й теперішніми в багатьох справах з’явилися протилежності. Тому ми лиш невиразно й неповно згадуємо минулі вимоги, і не відчуваємо в них того тягару, що характеризує для нас вимоги сучасної суспільности. Старі вимоги й сучасні таким чином поборюють себе, і минулі уступають у свідомості перед новими“ (с. 148 — 150).
Так само взаємно виключають себе теперішні й минулі конкуренції між людьми на користь ідеалізації минулого. Людина, що до своїх сучасників ставиться із сподіванням і недовір’ям з огляду на боротьбу живих інтересів, не чекає від своїх споминів ні злого, ні доброго, і таким чином всякі відносини в пам’яті втрачають свою гостроту, і минуле набирає все більшої принадносте.
Ми спинились довше над сим моментом, бо він має великий інтерес для одної з найважніших громадських функцій: будування світогляду й традиції. Тому позволимо собі спинитись ще над одною стороною ідеалізації минулого: над питанням, чи не шкодить така ідеалізація актуальному й активному життю. Гальбвахс заперечує сю шкідливість. Він вказує, що минуле не конкурує з сучасністю, бо не має активної сили. До того-ж воно тільки спорадично захоплює людей і не може утримати всеї їх уваги. Спомини, навпаки, корисні, бо вони дають реакцію увазі, напруженій потребами й вимогами дійсного життя. Окрім того, і се найважніше, вони розвивають почуття громадськости. Тимчасом як діяльна суспільність дає людині відчувати весь свій - натиск, часто викликає в ній почуття прикрости й рідко виявляє свою світлу сторону, погляд на суспільні групи, в яких людина жила в минулому, дає змогу звернути увагу на позитивні сторони людських взаємин, яких у сучасності людина часом не добачає. „Бо скупина людських сотворінь не являється тільки дійсною, сильнішою за нас, — свого роду духовним Молохом, що вимагає від нас жертви всіх наших особистих уподобань: (ретроспективно) ми доба-
