цебто того, що, правду кажучи, нам не скрізь і не завжди вистачало, а зокрема і в ділянці військового будівництва. Інтенсивна праця воєнного письменства в зазначених напрямках заповнить ті прогалини, що досі давали себе відчувати і дасть в наші руки певніші знаряддя для виконання нами, військовими, свого обовязку перед Батьківщиною.
Ті асоціяції, які навіваються згадками про „Табор“ з нашої історичної старовини і про які я згадував на самому початку цього нарису, хай послужать для нас стимулом для невсипущих шукань і чесної служби, що її повинно провадити вільне українське військове слово!
На Україні, окупованій давнім історичним ворогом, цього слова, як ми знаємо, немає: йому замкнено уста, воно мовчить, зґвалтоване й задушене московсько-комуністичною навалою. Ще більше: людській масі українського народу, що мобілізаційними засобами втягається до червоної армії, витравлюють суто-національні почуття і прищеплюють отруйливі щепи про „історичну ролю червоної армії, як аванґарду пролєтарської революції“, цебто про ролю українського „людського персоналу“, як сліпого знаряддя і „гарматнього мяса“ в чужих руках і для чужих йому цілей. В звязку з цим потреба існування і творчої праці вільного українського слова взагалі, а військового зокрема, набирає особливої ваги: воно повинно зберегти традиції воєнної боротьби за державність, повинно створити й виплекати в тяжкі — переходові часи великі животворчі цінності й передати їх для вжитку свойому Народові в нових його змаганнях вибороти і охоронити власну Державу.
