ональну командного складу. Отже це командування, не маючи змоги повернути баґнетів своїх підлеглих проти українського уряду, обмежилось грою на шкурництві та втомі війною і вдержало свої полки в догідному стані „нейтралітету“.
Зі всіх „нейтральних“ зосібна шкідливі були, крім вищезгаданих Сагайдачників, ще бельґійсько-французький авто-панцирний дівізіон, який стояв на шосе, що веде до Святошина і був головною підтримкою „нейтральних“, загрожуючи виступом проти тої сторони, яка насмілиться їх зачепити. Звичайно про ці всі деталі дізналися ми значно пізнійше.
Перша наша ніч у театрі „Апольльо“ пройшла спокійно, так як у полковій резерві на фронті, бо нікого з наших фронтовиків не турбували ні далекі крісові постріли ні тактакання скорострілів в напрямі Арсеналу.
Ранком полкові приобіцяно „баню“ (парню), бо за час нашого безпереривного походу ми набралися стільки насікомих та всяких паразитів, що тяжко було витримати.
Ще напередодні замовили ми парню в районі Думської Площі і коло 8 години ранком сотня виладнавшись пішла купатись, а я з невеличкою охороною пішов до Військового Секретаріяту зареєструвати полк, вияснити, що з ним маю робити та дістати гроші, прохарчування та одяг.
Щойно дійшов я до бувшої Колєґії Галагана та спинився на сходах подивитися на заклик до вступу у „Кіш Слобідської України“, на якому був намальований здоровенний козарлюга з оселедцем і шапкою зі шликом у руках та була виписана відозва із підписом Петлюри, яка закликала тих, хто
