складів Печерська: надіслані вози та варту захопив ворог і з них лише одному гайдамаці і то раненому вдалося вернути до полку з повідомленням, що решту охорони і погоничів — розстріляно.
В вечері трошко полекшало, бо не знаю звідки зявився курінь українських моряків до 150 чоловік, який узяв водопроводну стацію та пустив її в хід давши воду та світло у місто, а в ночі найшла наша стежа звязок з Гайдамацьким Кошем Слобідської України.
Дивне вражіння справило на мене перше побачення з представником цього Коша, начальником стежі, підстаршиною Червоних Гайдамаків.
Засмальцьовані, втративши природний червоний колір, шкіряні штани, жовтий коротенький кожушок, смушкова шапка з червоним шликом, голена голова з довгим чорним оселедцем за вуха та свіжим шрамом від кулі, та нерухоме самовпевнено залізне облича маняка, — анормальної людини, нібито справді воскресший гайдамака прастарих часів.
Він віз доручення до Ковенка, зустрівся з Гордієнківською стежою, яка допровадила стежу червоних гайдамаків аж до самаго Ковенка, де цей самий підстаршина передав у моїй присутности доручення після призначення та дістав наказ відпочити у Гордієнківців та поінформуватися.
Питаю: „Де ваш Кіш?“. Ляконічна відповідь: „Не далеко“. „Багато маєте людей?“ „А вистарчить“. Кажу: „Чоловіче, перед ким скриваєте, миж свої та мусимо спільно працювати“. А він у відповідь: „А ви не питайте, дарма, пане полковнику! я мав наказ відвезти доручення — відвіз, а іншого наказу не маю, тому нічого не казатиму. Знаю, куди маю вер-
