Дорошенківців, яких захопили у полон „Фінляндці“, до речі походженням із Тульської ґубернії, збираючись спалити їх живцем, приготовили вже й купу сухих гиляк назбираних селянами.
Якась ворожа батерія почала стріляти в наш бік, але дальше участи в бою взяти не вдалося, бо дістали ми наказ якнайшвидче вертати, а Коростень вирішено віддати, щоби не здержувати напору тих російських частин, що тікали на північ.
Глухою нічю проїхали ми Коростень та поїхав напрямі на Житомир.
З цих боїв найбільше була для мене цікавою та повна дезорієнтованість, яку виявляли російські війська та й поблизькі села що до самої істоти боротьби, яка велась і та кольосальна байдужість, яку виявило місцеве населення до наслідків не тільки нашої близької боротьби, якої гук вони чули і яку вони бачили, але і до тієї далекої, яка не могла бути їм байдужа — боротьби на російсько-німецькому фронті. Ці села були у віддалі яких двох трьох днів дороги пішки від фронту та в разі руїни німецька кіннота на другий день опанувала би цю місцевість. А проте села спокійно слухали дезертирів, які оповідали про мир „без анексій та контрибуцій“, про те, що на фронті самі дурні лишились, що досить цієї війни, та вислухавши це байдуже приймались за свої побутові справи, налагоджуючи своє щоденне життя. Триклята спадщина „казьонного“ патріотизму бувшої Росії та звички все робити за дозволом чи по наказу.
Так тяжко було собі уявити, що вдасться з таким пасивним затурканим народом зробити щось у напрямі відбудови його державности, відсутність
