Швидко навантажилися. Висунули наш „панцерпотяг“ у бік Олевська, вивантажились знову на перестанку Яблонець та пішли густим лісом на південь, прислухуючись гуркотові бою, що вівся у напрямку на Звягель. За годину прийшли в якесь невеличке село, положене серед ліса та там навязали перший контакт з ворогом.
Був то дядько з цьогож села, який утік зі складу Фінляндського Корпусу та ще увів пару гарматних коней до дому та страшенно боявся, що цю „військову здобич“ йому відберуть.
Він доповів, що „Фінляндці“ були в армійській резерві між Шепетівкою та Острогом, а тепер „прориваються“ на північ, бо дістали повідомлення, що на російсько-австрійському фронті є бій, тому постановили оголосити „войну палацам і спокій хатам“ та відійти з фронту через Полісся аж за Дніпро. Таким робом ми мали справу з упорядкованими масовими дезертирами.
По словам того же дядька „контрреволюційний опір“ наших частин, яких числили „ударниками“ (добірні частини російської армії) та юнкерами (юнаки військової школи), так обурив Фінляндців, що вони рішили нікому не давати пощади та вирізати всіх.
Той же український Поліщук „фінляндець“ згодився провести нас на зади лівого крила „своїх“ і то тим раднійше, коли довідався, що це не „контра“, тільки війська Центральної Ради.
Ще за якусь годину вискочили ми з ліса просто на зади лівого крила Фінляндського Корпусу, який наступав на Коростень по обидвох боках залізниці.
Появлення нашої невеличкої лави наробило переполоху, а разом і з тим урятувало життя трьох
