звертався, калічучи ці мови до непізнання. Лише невеличкий гурток Українців Житомирян працював самовпевнено та з відданням.
На другий день у штабі Загону перейшло рішення спробувати пробитися попри Бердичів та крізь нього піти вже назустріч тим українським Січовим Стрільцям, які мали нібито наступати нам на допомогу. Під вечір мали вирушити наші ніші ешелони в напрямку на Кодню, де мали завантажитись і наступати на Бердичів, за ними мали виїхати Гордієнківці, вивантажитись у Кодні та зробити наскок на залізницю Фастів-Бердичів, щоби її зіпсувати та тим викликати заколот на ворожих задах, а головно не дати змоги підвезти допомоги з боку Муравйова, якого відділи нам були найбільш небезпечні, з огляду на їх ліпшу дисципліну і боєздатність.
Піхота вирушала ешелон за ешелоном і небавком далекий гук гармат зазначив, що вона вже у контакті з ворогом, який, як виявилось, уже заняв Кодню.
Ми чекали своєї черги, а я дістав в штабі Загону останні розпорядження, при яких віддачі підполковник Балецький висловив думку, що тоді досить мене вразила. Він сказав: „єдиний наш рятунок в якнайскоршому розкладі російсько-німецького фронту, який кожний, хто не хоче панування большевиків, мусить всіма способами розкладати“. Я тоді не спитав його, хто це ті „ми“, що мусять рятувати розклад фронту, лишень пригадав, що з російської старшини першими дезертирували найреакційнійші елєменти.
Ще не вирушив я з полком, як з Житомира попередили нас Чехи, щоби ми перебирали охорону
