Виглядало це на збройний конфлікт, так що дивізійний комітет мусів звернутись до полкового, прохаючи почекати, а разом із тим вислав телеграму до корпусного та армійського комітету.
Звідтам повідомлено, що пішлють комісію для полагодження справи. Тимчасом ті українські частини дивізії, що стояли на поготівлі для допомоги братам 12 полку, вийшли на такі місця, де можливо було прийняти бій, а українські сотні 12 Туркестанського полку, озброїли скорострілами бараки штабу полку та згромадилися біля них; на другім кінці майдану скупчилась решта полку.
В усіх комітетах радилися та лаялися партії, закидаючи одна одній той розклад, що стався.
За дві години приїхала комісія, якій нічого не лишилося, як погодитись з тим, що сталося, та переконати команду 12 полку про необхідність задовольнити українські вимоги.
Врешті коло 6 години вечером згода була досягнена і всі Українці повернули до своїх землянок, тільки залишились в поготівлі, бо настрій до них був дуже ворожий.
У ночі була спроба в 12 полку роззброїти Українців й тому на ранок слідуючого дня українські сотні 12 полку перейшли з наказу української дивізійної ради до озера Кромань, близше до ради та штабу дивізії, в повне розпорядження ради.
Ще гірше було в 25 полку Сибірському та в ґренадирських. Було там Українців небогато й дуже пильно за ними слідкували.
Щоби якось відокремитись нашим хлопцям довелося зголоситись добровільно до ударних (пробойових) частин, так що в 7 Сибірській дивизії
