Треба було ще якось управильнити залишення тої зброї, що її складено в штабі полку і всього майна, що його лишалось. Пощастило знайти представників революційної білоруської влади та їм здати все, що лишалось за реєстрами та поквітуваннями.
Одночасно з наказом про демобілізацію розроблено по сотнях плян адміністративно-господарчої підготовки для прориву: для всіх, хто йде на прорив, взяти хліба та харчів на 10 діб, скільки змога набоїв, але що найменше 200 на рушницю, 30 тисяч на скоростріл, зайві чоботи, які пощастить дістати і теплий одяг. Брати скільки мога більше возів, щоби значна частина козаків могла їхати. Посадити на коні скільки вистарчить сідел та здатних верхівців.
Демобілізація посувалася швидко. Збільшувались запаси зброї у стодолах, чорніли все нові та нові чотирокутники залишених возів (звозилося майно українського та двох російських „ударних“ полків). Блукали все нові та нові череди безпритульних, голодних коней — кістяків. Попри штаб полку проходили ґрупи демобілізованих частинно зі зброєю, яких вели теж демобілізуючіся старшини.
Безнадійність та зневіра стискали серце тих, хто надриваючись працював в штабі полку, щоби кермувати тією аґонією частини; здавалося, що нікого не зістанеться, щоб рятувати бодай честь того імени, що ми собі прибрали на шефа: імени кошового Костя Гордієнка.
Сумно сидів гурток штабових старшин та козаків у напів-темній салі старого панського будинку литовського типу фільварку та слухав гри адютанта полку на плачучому старому фортепіяні
