(Олекси Григоріїва нині вже покійника, що вмер підчас визвольної боротьби на сухоти як командант бригади Київської Дивізії). Плакали пісні про зруйновання Січи — про неволю недолю.
Стало тихо. І в цій тиші писар полку козак Іваненко висловив загальну думку: „чи залишиться хто бодай прапор домів віднести“?…
Спокійно на це відповів командант полку, що як інших не буде, то він відвезе — кінь добрий, якось пошастить.
З несподіваним поривом зірвався з місця на своїх зранених ногах сотник Андрієнко і сказав: „анумо поклянемось усі один одному, що не зрадимо імени полкового та підемо всі, хто тут є напробій!“…
Пятнадцять чоловік встало та протягнувши один одному руки поклялися пробитися збройно до Київа, та не скласти зброї, аж поки не переконаються, що Центральна Рада є справжнім виявом волі Українського Народу, тоді мають її накази виконувати.
Поклялися, а за вікном жалібно їржав голодний кінь та хрускали кроки вартового коло стодоли повної амуніції та крісів.
Події розвивалися швидко. Росіяне довідавшись про почату нашу „демобілізацію“ та про те, що українська варта вийшла з Осиповщини — заняли міцно цю стацію та висунули пішу та кінну розвідку в напрямі разташування полку. З Несвіжа теж почали підходити їхні стежі. Ось чому 21. грудня видано наказ решткам полку, що вирішили йти на пробій, чи які не поспіли демобілізуватися, щоби зосередились до м. Пісочне близше до станції Столпці,
