З менту прибуття штабу полку не вгавали мітінґи на вулицях, на площі перед церквою, по шинках і стодолах.
Темою отих мітінґів була боротьба з контрреволюцією, з тими, хто не слухав безоглядно совітської влади; — в своїх промовах аґітатори весь час ставили запитання: „хто вони оці Українці: вони втікають із фронту під проводом вовка в шкурі вівці — старшини ґенштабу, що одурює вояцтво, щоби вони перешкоджували обороні революції. „Що за Україна? про неї ніхто не чув і не знає, це тільки вигадки. Кожний чесний борець за революцію мусить розброїти тих задурених робітників і селян, щоби вони не пролили з дурноти братерської крови, а тих, хто їх дурить, треба розстріляти“.
Зверталися аґітатори та салдатня із запілля армії до наших козаків дратуючи їх і вибухали спори то там то тутки. Треба було величезних зусиль, щоби вдержати Гордієнківців від ужиття зброї. Двічі мені самому довелося спинити своїх хлопців, які вже тяґли скоростріли, щоби розігнати ворожий мітінґ, на якому їх ображали. Всі начальники Гордієнківців доводили, що ми мусимо тільки боронитись, а не нападати та піддаватися провокації до зайвого пролиття крови.
Після випадку в Столицях істички з червоною ґвардією, в якій пролилась таки кров, становище стало таким напруженим, що один випадковий стріл напевно був би викликав бійку.
А Тут же наближалися свята; жиди шинкували горівкою та вином, які набули в „демобілізуючихся“ тоб то розкрадані по військових лічницях.
