Воно справді не вадило би, але при таких порядках як на стації, розброєні за хвилину знову були би зі зброєю, а нам нема чого тратити часу й енерґії на дрібну акцію, тимбільше, що тії семеро „превосходітельних“ зрештою лише влаштовуються „для озброєного нейтралітету“. Тому питаю тільки про команданта та дістаю відповідь, що „етот абалдєлий подпалковнік“ в кімнаті на кінці коридора.
Іду, переступаючи через спячих, і вхожу до великої кімнати зі столом посередині, за яким якийсь присадкуватий чоловік, у старшинськім плащі мирного часу, видає кільком іншим накази про відшукання гарматників та паротягів для відправки на завтра якогось ешелону. Коло стації близько-близько, зрідка бухають гармати так, що від вибуху освітлюються мов блискавкою вікна і жалібно дзвонять шиби.
По скінченню наказів присадкувата людина дивиться на мене втомленими очима зі синцями майже до половини обличчя і питає : „Ну, а вам чого?“ Доповідаю, що прибув з полком гайдамаків імени кошового отамана Костя Гордієнка та хотів би зорієнтуватись. Відповідь несподівана: „От і добре, ми вас причепимо до ешелону „Охоче-комонників“, які мають від'їхати в напрямі на Ворожбу тай поїдете“… Я зауважив, що слід мабуть доповісти про прибуття головній команді, бо ж три сотні людей впорядкованих фронтовиків і до того добре забезпечених може щось варті. Командант сказав, що він нічого не має проти того, щоби я перебалакав із Шинкарем, який був тоді головним начальником у Київі та післав зі мною якогось старшину до телєфону.
