10
твори. Скрізь виднілась у кождому слові сильно спочувана правда, правда того, що вони писали й говорили. И плоди іхъ письменні були такоі ціни, такого значення, що де иншъ сотками літъ на іхъ ледве спроможуться. И якимъ же небезпеченствомъ загрозили ті люде империю и московську нацию, що зъ запеклимъ духомъ кинулись на іхъ урядъ, попівство и журналистика, справді мовъ на бунтівниківъ, єретиківъ, душегубцівъ и ошуканцівъ? Де бувъ той бунтъ и те злочинство, що поставивъ людей невиннихъ підъ дозіръ полициі або загнавъ далеко у Сибиръ? Де находилася та революция, та сепаратистичня охота у тихъ писанняхъ нашихъ світичівъ? Яка зрада въ тихъ за-для освіти народа вистаченихъ працяхъ, у переводахъ св. письма, въ описахъ життя святихъ, у природній историі, аритметиці, — що безъ числа такихъ рукописьмівъ застрягло въ цензурі?
Погано, погано стоіть изъ тимъ поступомъ, тою людяностю Москви, мизерно зъ тими журналистами, справді памфлетниками, що сотнями даровитихъ чеснихъ и свічніхъ людей спочувана идея, до котороі привязала іхъ одна правда, відъ якоі не ждуть користій надгороди, спонукуе тілько брехню, денунцияцию, поневірство и вигнаннє. Якъ слабенько вбачає Москва потребу освіти, коли перегороджує дорогу книжкамъ потрібнимъ для народа нашого 12-милионового, най-приступнійшимъ, бо писанимъ таки ёго мовою, що живісінько зъ устъ того народа видобута! Яка-жъ сила самоі сильно вигукованоі правди, що нема ні мови украінськоі самостайноі, ні самостайного народа украінського — коли побоюєтесь и спроби, чого стоіть народній украінський духъ?
Однимъ словомъ: світичі Украіни розпочали не ворохобну, не сепаратистичню, не погубну, а зовсімъ никому не шкодливу працю освіти своєі родини власною іі мовою украінською и въ самостайнімъ типичнімъ іі дусі, роботу въ добро империі, та й певне не въ згубу московськоі нациі, — а за теє іхъ патриотизмъ имперський запідозріно й здискредитовано, іхъ виміри чесні и неповинні брехливо перекручено, іхъ писання революциєю, сепаратизмомъ, душегубствомъ оголошено, книжки за-для освіти народнёі написані на світъ Божий не пущено и десятки Украінцівъ по холоднихъ закуткахъ порозпихано.
И теперъ би намъ відъ Москви більшъ нічого й вижидати, якъ призволу на вільну литературню украінську працю, на друкованнє освічнихъ книжокъ для народа и запроводу такихъ-то книжокъ у школи народні Украіни. Оттоді би показалось, чого стоіть украінський народъ, чого ёго придавлений самостайний духъ, и може за кількадесять літъ було-бъ Императору Россиі більшъ чого повеличатись украінськимъ народомъ, що підъ ёго берломъ остає, ніжъ тими десятками милионівъ Москалівъ.
Та знаємо ми, що намъ не вблагати Москву, ані ій не наказати, — и не одна година може ще мине, поки вона на краще надумається. Та не зажурилась одъ такоі думки наша душа, не змаліла наша кріпка надія, що народъ, которому недавно виголосивъ Тарасъ ёго безсмертность, которому на сторожі вінъ поставивъ своє незавмираюче слово, — що той народъ діжде кращоі години, ліпшоі долі й спожиткується своімъ власнимъ, відъ Господа данимъ ёму добромъ.
Нехай же намъ проте вибачають Австрийські Славяне, що немає у насъ охоти побиватись за такою Москвою, и що не така-та славянофильська видається намъ Москва, якъ вона словами оголошується. Не зъ-далека повикли ми придивлятись тій Москві, а зъ-близенька наглядати усі повороти того великого світа, у которому живе 12 милионівъ нашихъ ріднихъ братівъ. И хоча ми вміємо пошанувати й политичній розумъ и честь тихъ верховодцівъ Славянськихъ, що досвідчаючи тяжку немилосерну опіку чи-то Німцівъ чи Мадярівъ надъ Славянами, не въ якій чужій неприязній Славянству силі, а въ славянській по походженню таки Московщині, тимъ у самій Славянщині помочи шукаючи на етнографичню виставу до Москви поіхали; — то преці-жъ ми такій Москві, яка вона до сёгодня объявилась, не віримо. Не добачили ми досіль у тому народові, — которий своє „ніщо“ узнаваючи у такому слові висповідався, що не нимъ-то а „царемъ святая русская земля
